Олександр Лук’яненко: «Являюсь дворазовим чемпіоном України з греблі, але за браком коштів не маю змоги представляти рідну державу на міжнародній арені»

На п’ятому курсі факультету фізичного виховання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди навчається дворазовий чемпіон України (2014-2015 рр.) із греблі Олександр Лук’яненко. Він люб’язно погодився відповісти на декілька моїх запитань.

-   Олександре, чим зумовлена зацікавленість саме цим видом спорту?

-   Мій батько Михайло Григорович – заслужений тренер України з академічної греблі. Із 16 років почав тренуватися саме у нього. Група була вже набрана, тому я приєднався до неї. На той час був наймолодшим і найслабшим у групі, але виявився найвитривалішим, бо всі інші юнаки із тих чи інших причин покинули займатися – залишився лише я. Згодом до групи приєдналися й інші спортсмени. Спочатку в мене багато чого не виходило, важко давались тренування, які проходили шість днів на тиждень по 2 – 2,5 години в день. Тренувалися на базі «Водник», яка знаходиться на Трухановому острові в Києві. Мабуть, передалося батьківське стремління до перемоги, бо вже в ті часи мріяв стояти на п’єдесталі. Скажу Вам по правді, що які б ситуації в житті не виникали, ні разу не промайнула думка залишити спорт.

-   Що більше запам’яталося – перша перемога чи поразка?

-   Перші змагання відбулися, коли мені було 16 років. Це був чемпіонат із греблі серед молоді. Виступив невдало, бо досвіду було мало, вміння – теж, але поразка мене певною мірою загартувала. У 20 років брав участь у чемпіонаті України серед юніорів у м. Києві. Тоді вперше виграв і, відчувши смак перемоги, зрозумів – повинен довести, що я кращий. Хочу сказати, що даний вид спорту не має певних вікових обмежень – тут і в сорок років спортсмен може демонструвати високий рівень підготовки. Тому всі мої перемоги ще попереду!

У липні цього року приймав участь у Чемпіонаті світу, який проходив у Болгарії. Це були дуже серйозні і відповідальні змагання – своєрідний підсумок мого восьмирічного тренування. Результат неабияк порадував нас. Ми, четверо веслувальників, вийшовши у фінал, здобули п’яте місце. Звісно, що було важкувато, бо приїхали на змагання кращі із кращих. Серйозними суперниками виявилися веслувальники із Нової Зеландії, Канади та Австралії. У цих країнах у вищевказаний вид спорт вкладаються дуже великі кошти. Гребля – дуже дорогий вид спорту. Лише дві країни – Німеччина та Італія виготовляють якісні човни для змагань. Наша ж команда не мала навіть елементарних зручностей під час поїздки до Болгарії. Обладнання, на якому виступали українські спортсмени, було взяте в оренду, а моделі човнів явно відставали від човнів наших зарубіжних суперників. Тож, п’яте місце, яке посіла наша команда, був найкращий результат із можливих.

—    Розкажи про інші свої досягнення…

—    Останні два роки поспіль є чемпіоном України з академічного веслування. Маю змогу приймати участь у чемпіонатах світу, але за браком коштів у збірній України, представляти нашу державу не маю можливості. Не хотілося б виступати за іншу країну, як це нерідко роблять інші спортсмени. На жаль, подібна ситуація склалася і в інших видах спорту… Європейські колеги дивуються: як нам, українцям, при нікудишньому фінансуванні вдається на високому рівні захищати честь України на різноманітних міжнародних змаганнях. Коли українські спортсмени виграють чемпіонати світу, то для їхніх європейських колег це справжнісінький шок – спостерігаючи за тим як фінансується наш спорт, вони не розуміють як фактично не вкладаючи коштів, можна досягати подібних вершин.

Плекаю думку, що колись Україна знайде кошти для своїх веслувальників, які готові виступати і представляти рідну країну на міжнародній арені не гірше за інших спортсменів.

Людмила Левченко