Ректорат університету, факультет фізичного виховання

вітають

студента V курсу факультету фізичного виховання,

ЯНОЧКА ОЛЕКСАНДРА,

з присвоєнням звання судді міжнародної категорії зі спортивно-бальних танців

та отриманням звання кращого тренера зі спортивно-бальних танців за підсумками 2014 року

Бажаємо спортсмену подальших високих спортивних досягнень!

Для студента п’ятого курсу факультету фізичного виховання місцевого вишу Олександра Яночка (21 рік) 2014 рік є надзвичайно вдалим. Його вихованці-танцюристи постійно приймають участь у танцювальних конкурсах й показують достойні результати, а для тренера перемога вихованців та їх професійний ріст є доказом того, що його робота не проходить даремно. Нещодавно у місті Харкові (14 грудня) проходили всеукраїнські змагання зі спортивно-бальних танців, де його учні здобули шість золотих медалей. На змаганнях у Харкові Олександра нагородили дипломом «Кращий тренер 2014 року» та медаллю федерації спортивного танцю. За результатами раніше складених іспитів він здобув ліцензію судді міжнародної категорії. До цього часу він міг судити виступи танцівників лише в межах України.

— Олександре, як проходив конкурс? Відчували, що переможете?

— На конкурс прибуло близько 300 учасників для участі у парних танцях і 250 — у соло-категоріях. Вони представляли Полтаву, Київ, Кіровоград, Кривий Ріг, Харків та інші міста. Хвилювання були, бо супроводжувати дітей не так просто. Вони повинні мати відповідний настрій, відпочити, налаштуватися морально, а в дорозі надзвичайно важко поєднати зосередженість та відпочинок. Їдемо, а я мрію: «От якби завоювати хоч одну золоту медаль…». Результат перевершив усі сподівання — ми стали першими відразу у шести танцювальних категоріях! Як поверталися додому, то діти всю дорогу не спали, емоціям не було меж, а я спілкувався з мамою. Вона для мене і порадник, і натхненник у тренерській роботі. Саме вона вбачала в мені танцівника, тому й віддала мене із 6 років до танцювального гуртка. Згодом танці стали моєю роботою. Як вступав до Переяслав-Хмельницького педагогічного університету, то думав, що стану вчителем фізичного виховання, але згодом відчув, що танці беруть наді мною верх. Пробував тренувати студентів, потім став працювати зі школярами, створивши клуб бальних танців «Денис-Лайф».

— Як воно, бути молодим тренером?

— Мій досвід тренерської роботи ще не такий і великий — 3 роки, але уже побував у різних ситуаціях, коли потрібно було вчасно підбадьорити своїх вихованців, а інколи просто по-дружньому обійняти, щоб вони відчули мою підтримку. Було таке, що ось через лічені хвилини виступ, а мої танцівники перелякались публіки й говорять: «Не підемо на паркет!». Я їм: «Мені не потрібно нагород, вийдіть і покажіть свою майстерність. Ви добре танцюєте!». І що думаєте? Виходили, танцювали ще й отримували нагороди! От що значить десь підхвалити, десь підтримати, а не кричати й погрожувати.
Якось під час розминки, коли виходять на паркет усі пари, мої дітлахи, побачивши як танцюють інші, розхвилювалися: «Вони так добре виконують свою програму! Вони танцюватимуть у нашій категорії? Ми так не зможемо!». Мені довелося їх переконувати, що за браком досвіду вони не можуть судити, хто як танцює, що у них усе виходить не гірше. Найважче працювати із найменшою категорією танцівників. Це дітвора від 6 років. Вони мріють про нагороди, а не отримавши їх, довго плачуть й відмовляються танцювати. Вони ще не розуміють, що здобути медаль не так легко. Уже старші танцівники з розумінням ставляться до того, що їх не нагородили, намагаються більше працювати, розпитують, де припустилися помилок.

— Танці вважають дорогим видом спорту…

— Це дійсно так. Костюм для юніора (до 15 років) коштує півтори тисячі гривень, для дівчинки — три. І їх має бути кілька. Костюм старших танцівників коштує кілька тисяч гривень. Слід наголосити, що не кожна дівчина чи юнак має певні здібності до танців. Є певні категорії, по яких видно, чи буде якась перспектива для того, хто йде у цей вид спорту чи ні. Я, коли набираю дітей у танцклас, то після кількох репетицій повідомляю батьків чи варто далі продовжувати їхнім діткам відвідувати заняття, чи, можливо, віддати свою дитину в інший вид спорту. Повірте, що легше відразу сказати гірку правду, щоб потім дитина не дорікала батькам, що даремно потратила кілька років на те, до чого не мала тями.

— Не хочеш поділитися планами на наступний рік?

— Треба трохи перепочити, зробити так звані канікули, тижнів на три, а потім усе як минулого року — конкурси, змагання, тренування. Мрію спробувати себе у ролі судді-міжнародника. А там час покаже…